Досягнення й проблеми гендерної рівності в Україні

Image by jcomp on Freepik

Від моменту проголошення незалежності й до 2023, Україна досягла суттєвого прогресу в реалізації прав жінок. Проте, зупинятися на досягнутому не можна, в першу чергу через негативний вплив повномасштабного вторгнення росії на процеси просування гендерної рівності. Якщо Україна хоче досягнути кращих результатів у показниках гендерної рівності у процесі післявоєнної відбудови та залучити жінок і маргіналізовані спільноти до процесів відбудови, важливо вже зараз надати цим групам право голосу та ключову роль у відповідних процесах прийняття рішень.

Україна була однією з перших пострадянських країн, що декриміналізувала гомосексуальність та доволі швидко прийняла низку прогресивних законів, які покликані гарантувати рівні права та можливості для жінок і чоловіків, а також законів про боротьбу з домашнім насильством та торгівлею людьми. Проте, попри ці законодавчі успіхи, доволі тривалий час Україна була парадоксальним випадком, адже незважаючи на те, що вона мала ледь не найпрогресивніше законодавство про гендерну рівність на пострадянському просторі, всередині країни часто траплялися кричущі випадки дискримінації жінок та ЛГБТКІА+ людей, а представництво жінок у політиці, економіці й інших сферах суспільного життя було сміховинним.

На жаль, «гендер» як науковий термін для опису ідентичності не відразу схвально сприйняли в Україні. Опір до використання цього терміну у суспільному й політичному житті став особливо помітним у середині 2010-х. Це було здебільшого викликано суттєвими змінами в політичному житті країни, спричиненими економічною ситуацією після Євромайдану, а також російською окупацією Криму і Донбасу, що разом призвели до появи антигендерної риторики. Попри те, що ЛГБТКІА+ спільнота підтримувала прогресивні політичні зміни та була мовчазно присутньою на Євромайдані, роки відразу після Революції Гідності позначилися поширенням гомофобної та трансфобної риторики серед правих політичних груп в Україні.

Попри складнощі, Україна все ж таки значно покращила становище жінок і продемонструвала значний прогрес у просуванні гендерної рівності. Це стає особливо помітним, якщо порівняти низку нинішніх показників з показниками початку 2010-х чи навіть 1990-х років. Наприклад, Глобальний звіт про гендерний розрив (Global Gender Gap Report), який щороку складає Всесвітній економічний форум, вираховує показник гендерної рівності та гендерний розрив за чотирма категоріями (економічна репрезентація жінок і економічні можливості для жінок, рівень освіти, здоров’я і політичні права та можливості). Згідно з Global Gender Gap Report, у 2023 році Україна посіла 66-те місце серед 146 країн світу. Цей звіт є найдавнішою метрикою, яка відстежує розвиток гендерної рівності в усьому світі з 2006 року.

Індекс гендерної нерівності (Gender Inequality Index, GII) розраховується Програмою розвитку ООН (ПРООН) і є складеним показником, який враховує репродуктивне здоров’я, розширення прав і можливостей жінок і участь жінок на ринку праці. За даними GII, Україна значно покращила свої позиції з 1990-х років. Наприклад, у 1990 році коефіцієнт материнської смертності становив 45 смертей на 100,000 живо народжених. На 2021 рік цей коефіцієнт суттєво скоротився й становив лише 19 смертей на 100,000 живо народжених. У 1990 році значення GII становило для України 0.471, тоді як у 2021 року Україна значно покращила свої позиції, досягнувши значення у 0.200 (що більш низьке значення, то краща ситуація з гендерною рівністю в країні).

Україна також значно покращила політичну репрезентацію жінок. Наприклад, на 2023 рік, відсоток жінок у Верховній Раді становить 20.43. Згідно з даними Міжпарламентського союзу (міжнародна асоціація парламентів країн, що ставить за мету сприяння розвитку й демократії), Україна посідає 111 місце серед 194 країн-учасниць за показником репрезентації жінок у політиці. Якщо порівняти Україну з іншими країнами регіону, то вона знаходиться поміж Киргизстаном (20% депутатів у парламенті є жінками) та Грецією (21% депутатів у парламенті — жінки). 20.43% жінок у парламенті — доволі хороший показник для України. Наприклад, у 2012 році, лише 10% депутатів Верховної Ради були жінками (більше того, Україні знадобилося аж 20 років, щоб досягти цього мізерного показника).

На парламентських виборах 2020 року, жінки становили 28% депутатів обласних рад і 42% депутатів селищних рад. На жаль, ситуація з представництвом жінок у вищому органі виконавчої влади — Кабінеті Міністрів — є гіршою. Частково ця проблема може бути пов’язана з тим, що в Кабінеті Міністрів посади не є виборчими. Станом на 2023 рік, серед 23 міністрів — лише 5 жінок (22,7%).

Іншими важливими досягненнями у сфері гендерної рівності протягом останнього десятиліття були ратифікація Стамбульської конвенції у 2022 році, ухвалення у 2015 році поправки до Трудового кодексу, яка забороняє дискримінацію за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності (СОГІ), а також скасування у 2016 році Указу №60 Міністерства охорони здоров’я, який зобов’язував трансгендерних людей до стерилізації та стаціонарного психіатричного лікування як передумов для юридичної зміни статі. На жаль, всі ці три важливі кроки були зроблені під непрямим тиском з боку ЄС. Тим не менш, це важливі законодавчі перемоги. Більше того, вищезгадана трудова поправка про СОГІ є однією з найбільш прогресивних у всьому європейському регіоні. Справа в тому, що хоча багато держав і мають подібне законодавство з протидії дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації, гендерна ідентичність може не згадуватися у цих законах.

На жаль, повномасштабне вторгнення росії в Україну в 2022 році створило нові виклики для просування прав жінок і гендерної рівності. Вторгнення негативно позначилося на багатьох соціально-економічних процесах, завдало неймовірної шкоди інфраструктурі та навколишньому середовищу і також загострило проблеми гендерної нерівності, призвівши до посилення дискримінації,  підвищеної вразливості та до зростання насильства щодо жінок і дівчат. Станом на серпень 2023 року з України виїхало приблизно 6,2 мільйона людей, більшість із них — жінки з дітьми та старшими родичами. За даними ОЕСР, у всіх країнах, які прийняли українських біженців, «щонайменше 70% дорослих українських біженців — жінки. У деяких країнах цифри ще вищі. В Італії, Польщі, Естонії та Великій Британії, наприклад, частка жінок серед дорослих перевищує 80%».

За приблизними підрахунками, з понад 5 мільйонів внутрішньо переміщених осіб в Україні, більшість становлять жінки. Крім того, з 17,5 мільйонів людей, які потребують допомоги всередині країни, 56% — це жінки та дівчата. Зараз жінки також мають значні потреби в охороні здоров’я, роботі, житлі, освіті для своїх дітей, а також у захисті від сексуального та гендерно зумовленого насильства. Гірший доступ до інфраструктури також негативно позначився на жінках, збільшивши їхні неоплачувані доглядові обов’язки. Почало зростати безробіття серед жінок. Також майже 60,000 жінок зараз служать у ЗСУ, Нацгвардії чи працюють у Національній поліції. Приблизно 5,000 знаходяться на передовій.

Враховуючи факт загострення гендерної нерівності в Україні, важливо, щоб Україна зробила ідею гендеру засадничою у своїх зусиллях з відбудови. Декларація Лугано прямо говорить, що «процес відбудови має бути інклюзивним і має забезпечити гендерну рівність». Проте, на жаль, Національний план з відбудови не містить жодних програм, які б відповідали за просування гендерної рівності. Важливо й надалі стежити за тим, як розгортаються ініціативи з відбудови та забезпечувати, щоб жінки й маргіналізовані групи були залучені до прийняття рішень на кожному етапі.